Вміти не піти на поводу у зденервованого сусіда по маршрутці, не відповісти хамством на хамство, а навпаки, ще й розрядити атмосферу вдалим жартом - це вищий пілотаж спілкування у громадському транспорті. “Жінко, та куди ж ви пхаєтеся з такими габаритами?”. “Та ж худну-худну, та жодного результату!”. І от вже усі зарухалися, посуваючись, усміхаються до добродушної товстулі... Лише кілька слів – і ситуація повертається до неї обличчям, а до тої, що хотіла її образити, – спиною...
Ці приклади – найпрозаїчніші. Є й інші. Якщо ви дивитеся політичні ток-шоу у прямому ефірі, то погодитеся, що ніде публічні люди так очевидно не виявляють особливі риси характеру, як у ці хвилини на телеекрані. От коли безпомилково можна зробити висновки, хто сам собі господар, хто сам вирішує, наскільки емоційно чи холодно відреагувати на словесний випад опонента, а хто є узалежненим від зовнішніх штриків, будь-що – запалився як сірничок, бризкає слиною, плюється словами. А опонент ніби цього й чекав. А частіше – і сам розходиться нестримно, аж стає за обох соромно... Мало хто у політичних двобоях додає собі бали тим, що демонструє вміння швидко відновлювати рівновагу. Коли бачу, як наливаються гнівом обличчя, як, не добираючи слів, опоненти переходять межі, забувши про рятівні у таких випадках іронію та гумор, стає їх шкода... Бо не за свою справу з такими нервами та емоціями взялися.
Навіть тим, хто здатний на спокій у війні емоцій та на блискучу реакцію на несподіване хамство, доводилося шліфувати це вміння, вчитися достойно реагувати на зовнішні подразники. Психологи дають конкретні поради. З одним рецептом я погодитися не можу. Полягає він у тому, щоб не тримати негативні емоції в собі - випускати пари. Мовляв, коли хочеться влаштувати істерику чи закричати – не стримуйте ці бажання, не затискайти їх у собі, бо гнів руйнує людину зсередини. Як на мене, більшу руйнівну силу має гнів, випущений на іншу людину. Усім від того гірше – і нападнику, і тому, хто змушений захищатися. Найкраща протидія – здоровий “пофігізм”. Ви мене провокуєте – а мені байдуже. А якщо відчуваєте, що таки зачепило, засіло і саднить – немає нічого кращого, як фізичне навантаження – підлогу помити, влаштувати піший перехід через півміста...
Скидати зайве на людей – ще й небезпечно. Емоційна крива має здатність замикатися – і той, хто “розрядився” на випадкового сусіда по маршрутці, отримає свою порцію негатива від іншої людини.
Як усі якості особистості, вміння володіти собою теж можна здобути тренуваннями.
Навіть у підготовці боксерів є вправи на психологічну витримку. Це необхідно спортсмену для переборювання негативних емоційних станів – розгубленості, пригніченості, перезбудження. Боксеру це вкрай необхідно, аби тримати удар. А політикам, вчителям, журналістам, банкірам, військовим?..
У психологів є така порада. Уявіть, що ви сидите вдома у зручному кріслі під теплим пледом і читаєте цікаву книжку. Дзвонить телефон. Уже вкотре за вечір. Вам не хочеться, аби вас хтось висмикував з вашого комфортного гніздечка, але ви слухняно йдете і знімаєте слухавку.
А не йдіть! Не будьте “собачкою Павлова”, не робіть того, чого від вас чекають. А коли виникне інша ситуація, і хтось спробує вас вивести з себе, згадайте вправу з телефоном. Адже прогнозовану реакцію (той самий умовний рефлекс) можна стерти, якщо навчитися не реагувати, зберігаючи спокій, як у випадку з телефоном. Зіткнувшись з негативним подразником, не перетворюйтеся у “легкозаймисту речовину”. Скажіть собі: “Телефон дзвонить, але я не зобов’язаний відповідати. Нехай дзвонить”. Відчуйте себе під пледом з книжкою в руці, на душі – спокій, емоції – у рівновазі... Не розтринькуйте емоції по дрібничках, вони нам в інших випадках потрібні.
http://www.wz.lviv.ua/