Поваги до жінки в наше «залізне» століття залишилося небагато — не більше, ніж віри в лицарські чесноти чоловіка. Представникам свого часу сильної, але ослабілої статі доводиться бути лицарями, незважаючи на всі зусилля європейських і доморослих феміністок, яким не терпиться примірити зброю Жанни д’Арк. Щойно якийсь лицар відкриє гаманець, щоб оплатити ресторанний рахунок дами, чи поступиться їй місцем в маршрутці, як доморосла амазонка скаже: «Я сама!» — й відштовхне простягнену руку. Не звинувачуйте цю бідолажку, вона просто відвикла від галантності, оскільки на своєму тернистому життєвому шляху зустрічала лише «подарунків». Вона не вірить у галантність і бажання допомогти, бо надто довго оплачувала чужі рахунки й простягала «руку допомоги» слабким чоловічим пальцям. Вона просто не вміє жити по-іншому, ця феміністка в залізних латах, якій, незважаючи на всі заповіді фемінізму й упевненість у власних силах, хочеться плакати над романсами й дивитися романтичні фільми, в яких іще водяться лицарі. Одного прекрасного чи жахливого дня, зневірившись в існуванні лицарів, вона вирішить стати лицарем сама й поскаче «битим шляхом долі» на самоті, коли жоден здатний на лицарські вчинки чоловік не простягнув їй закуту в залізо руку.
Та світ, позбавлений лицарів, поступово втрачає дам. Гордих і прекрасних дам, чиї погляди непохитні, тих самих дам, які відкривають своє серце лише гідним і за відсутності лицарів не заводять шури-мури з пажами. Замість лицарів і дам ми отримуємо інфантильних чоловіків-«подарунків» і слабких жінок, які не знають собі ціни, готові все життя доглядати чоловіка-дитину. Тих самих жінок, які у відповідь на заяву «подарунка» про те, що серйозних стосунків він запропонувати не може, оскільки по черзі вручає себе ще кільком самотнім страдницям «бізнес-леді», згодні на його половинну чи четвертинну увагу. Цілком природно, що в такій ситуації чоловіки-«подарунки» бачать у жінці тільки слабку, позбавлену почуття власної гідності істоту, котра залишить біля себе будь-яку особину в штанях, навіть якщо нові штани для «шер амі» їй доведеться купувати самій.
«Мені так хочеться іноді, щоб вона дала мені по пиці у відповідь на чергове знущання, але вона все одно жити без мене не може...», — розповідав мені один молодий «подарунок». У цього «подарунка» було кілька дівчат у різних містах, і періодично вони до нього приїжджали. Одна з таких «подруг», у відповідь на зізнання в тому, що «ты у меня не одна, словно в ночи луна», сказала: згодна на гарем, тоді як «подарунок» марно очікував, що в нього жбурнуть хоча б черевичком із гострим каблучком. Чекав-чекав і не дочекався, а потім остаточно переконався в тому, що він — подарунок, який буде прийнято за будь-яких обставин будь-якою особою жіночої статі.
Чому ж «подарунки» так упевнені у власній неперевершеності? І чому ми так боїмося повірити деяким уцілілим лицарям, коли ці лицарі опиняються біля наших дверей з букетом розкішних лілій? Чому Роксана віддала перевагу розумнику Сірано де Бержераку перед дурнуватим Крістіаном, який піднявся до її балкона, щоб подарувати себе, щойно закоханий Сірано відчитав належні вірші й до сліз розчулив красуню? Жінки приймають «подарунків», бо немислимо важко дочекатися лицарів, особливо коли ці лицарі в походах. З «подарунком» легко, він просто підкочується під твої двері, потім вкочується до кімнати, а лицар десь вічно б’ється, кудись вічно поспішає й не завжди приїжджає вчасно. У лицаря руки увесь час у саднах і подряпинах, як у Сірано де Бержерака з п’єси Ростана, він за щось бореться, чимось захоплений і, щойно відгулявши весілля, може залишити кохану, щоб вирушити в черговий похід — боротися за істину. А «подарунок» завжди під рукою, як і належить подарунку, він щохвилини потребує жіночої турботи, за ним потрібно доглядати й улещувати його щомиті. Щоправда, у відповідь жінка не отримує ні кохання, ні ласки, зате її чоловік при ній, ситий і улещений, нічим особливим не зайнятий.
Та при такому «подарунку», який, ніби будні, завжди з тобою, жінка раптом починає нестямно мріяти про лицаря. Про сильного та доброго чоловіка, який допоможе їй, візьме на себе хоч частину її турбот і проблем, навіть якщо потім йому доведеться вирушати в черговий похід. І розуміє, що миті щастя, які подарував їй лицар, дорожчі, ніж роки трудових буднів, проведених в обслуговуванні «подарунка». Тоді потрібно або змиритися з тим, що в лицаря багато праці й турбот і, відповідно, він не зможе кожну хвилину бути біля ніг дами, або погодитися на щоденну присутність обридлого «подарунка». Кожна жінка робить свій вибір і обирає або звичку, або щастя.
«Привычка свыше нам дана — замена счастию она», — казав класик. Та чи варто відмовлятися від щастя заради звички? За будні не варто боротися, вони завжди з нами. Варто боротися за щастя, яке, подібно до жар-птиці, у кращому разі залишить нам лише пір’їнку, але, повірте, золоту... Сподівайтеся на жар-птицю, вона не обдурить! Однієї її крихітної пір’їнки нам, смертним, вистачає на все життя. Вона вічно сяє — блаженним світлом, яке не занепадає. І світло це називається коханням, яке рухає і сонце, і зорі.
http://www.dt.ua