Якщо ви вирішили почати знайомство з Німеччиною з баварського Ауґсбурґа, але все ще плутаєте швабів із кашубами, вам потрібно психологічно підготуватися до цієї подорожі. Щоб уникнути культурного шоку. Навіть якщо ви захоплюєтеся європейським кіно, регулярно ходите на покази німецьких короткометражок, студіюєте німецьку журналістику або вчите німецьку мову з першого класу — це ще зовсім не означає, що ви готові до відвідин цього невеличкого міста Моцарта і Брехта, міста цукерок і ляльок, у якому пахне пивом і кебабом.Мешканці Фуґерай, міста в місті, живуть у такій собі зменшеній копії Ауґсбурґа. Вночі це звичайне соціальне житло для бідних, у якому мешкають емігранти і пенсіонери, а вдень — музей із платним входом. Гер Мартін мешкає у Фуґерай уже вісімнадцять років. Він сплачує один євро на рік і з-поміж іншого повинен обов’язково тричі на день молитися за графа Фуґера, засновника цього міста в місті. Крім дешевого житла Мартінові перепало маленьке озерце з золотими рибками прямо у дворі, задоволення прогулюватися історичним центром Ауґсбурґа та сидіти на лавці біля ратуші. А ще він має багато сусідів і багато часу для розповідей.
«У нас тут живе ангел», — говорить гер Мартін про свою сусідку фрау Феломене. Вона знає всіх сто п’ятдесятьох мешканців містечка Фуґерай, а вони — усі сто п’ятдесят — знають її. Річ у тому, що Фуґерай живе за власними законами: ворота в містечко зачиняються о десятій вечора. Проте якщо ви раптом спізнилися, на допомогу приходить фрау Феломене і всього за один євро рятує вас від ночівлі під відкритим небом. У неї зберігаються ключі від воріт, тож, заступивши на чергування, вона перетворюється на провідника між містами зовнішнім і внутрішнім, такого собі посередника між містами.
У часи, коли ще не було електрики, мешканці, повертаючись додому вночі, впізнавали свої двері по двірних ручках або по ручках дзвіночків. Кожна ручка оригінальна, як і кожне німецьке місто, хоч із першого погляду може здатися, що вони однаковісінькі, особливо ці «цукрові» містечка, від яких рукою подати до Альп.
У Ауґсбурзі кожен куточок нагадує парк відпочинку, але якщо захочете опинитися у справжній оазі — краще податися у Гофпарк. Від квітня до жовтня тут, просто неба, стоїть книжкова шафа з величезною літературною добіркою на будь-який смак, а поряд із білими лавочками чатують скульптури казкових королів — карликових, як і їхнє королівство. Якщо вже говорити про ауґсбурзькі скульптури, яких у місті багато й різних, не можна не згадати про потворну Афродіту, яку місто відмовилося прийняти в подарунок. Афродіта насправді дуже гарна, але подобається не всім. Мабуть, через зайву вагу. Нині оголена Афродіта, боязко озираючись, ніби стидається свого великого тіла, стоїть у дворі редакції місцевої газети «Ауґсбурґер Альґемайне». Дух сучасного мистецтва панує й у дворі Ауґсбурзького університету, де розбито парк скульптур. Як на мене, чудова ідея для студентського містечка, одразу захотілося влаштувати щось подібне в парку ім. Гагаріна біля Дніпропетровського національного.
Коли дізналася, що поїду до католицької літньої школи журналістики в Ауґсбурзі і що жити там доведеться в келії, чого тільки собі не науявляла! Жити й справді довелося в абатстві святого Стефана. Тільки ж келії в Німеччині незвичайні: такі собі єврокелії, тобто звичайні готельні кімнати, тільки з Біблією на столику і розп’яттям над ліжком. Свого часу католицьке і протестантське населення Ауґсбурґа ворогувало між собою, тому в місті все поділялося за релігійним принципом, навіть лікарні. У протестантських лікарнях лікувалися протестанти, у католицьких — католики, а куди вже поділи мусульман із буддистами, страшно й уявити. Сьогодні всі живуть разом і дружно. Принаймні на Святі миру, яким щороку відзначають закінчення Тридцятилітньої війни, біляві баварки жваво танцювали разом із чорнявими турками прямо на центральній площі. Годували в абатстві не по-монастирському щедро й різноманітно. Вразило те, що вегетаріанці Марті з Гданська їжу готували окремо: нам супчик із бараниною, Марті — супчик із цибулею, нам стовпчики з кабачків із м’ясом, Марті — стовпчики з кабачків із кабачками. От вам справжня європейська толерантність на практиці! А ще вразила кількість сортів хліба — попри те що в школі нас учили, що якби зобразити німецьку економіку у вигляді бутерброда, то на тонесенькому шматочкові хліба лежав би грубезний шмат м’яса.
Проте найбільше в Ауґсбурзі запам’ятався не Дім Моцарта, і не вигляд міста з ратушної вежі, і не чудові капелюшкові і лялькові крамнички, і навіть не табун прив’язаних велосипедів біля фонтана перед вокзалом. Запам’яталися чомусь запилені вітрини магазинів техносекондхенду (там були нереально великі мобільники і багато старих фотоапаратів). А ще — відкрите настіж вікно кімнати на першому поверсі, з якого рукою можна було дотягтися до комп’ютера на столі, але ніхто навіть не пробував того зробити. Порожні нічні вулиці і поодинокі перехожі, котрі чекають, доки загориться зелене. Цілодобова пральня з малюнками на стінах, як у радянському дитячому садочку. Жінка, яка за сорок п’ять хвилин, поки пралася білизна, переповіла все своє життя, добру половину якого вона пере отут ночами, бо має кількох малих дітей. І тисячі птахів, намальованих на склі зупинок, вітрин магазинів і мало не на кожному розі білих будинків. Їх малюють, аби захистити птахів від зіткнень із прозорими або невидимими перепонами. Побачивши чорний силует, пташка лякається і летить геть. І це її рятує.
http://www.dt.ua/
