Я дивився в ілюмінатор і не міг дочекатися. Думки переганяли суперсучасний "Боїнг", що ніс мене разом із потаємною мрією дитинства - потрапити до давнього царства казок, що чув їх на сон від бабусі.Мені пощастило. Я цілий тиждень вдихав цілюще середземноморське повітря Анталії. Запевняю, це зовсім не мало. Адже є такі магічні краї, де зупиняється навіть невблаганний час. Кожна мить несе нові враження, й вони залишаються в пам'яті назавжди.
Мить перша. Калеїчі
Може, ці сиві мури мають захищати мальовничий куточок від часу, а може, цар Аттал збудував місто Калеїчі на щастя. Адже фортеця підковою (щасливий талісман) охоплює старовинні дерев'яні будинки. Ми спускаємося вузенькою вуличкою до моря. Тінь від руїн спадає на бруківку, і сонячне проміння, ламаючись на верхівці мінарету Ївлі, нагадує про блиск царських коштовностей. Від часу свого заснування місто жодного разу не було спустошене. Греки, римляни, візантійці володіли ним, не забираючи, а тільки додаючи краси. Ось велична міська брама на честь імператора Адріана, Зінджиркиран - усипальня Мехмед-паші, Годинникова вежа, медресе Атабей Армаган і Улу Джамі… Саме тут народжувалися казки багатьох народів, що жили, кохали і вмирали на "землі всіх племен" - в Анталії. Саме тут кожен порослий мохом камінь пам'ятає гомін різномовних базарів і стогін битв, а вітри над Егейським морем співають про звитягу воїнів і славу царів…
Мить друга. Рафтинг
Зранку, ще перебуваючи під магією старого міста, а може, під хмеликом від пива "Ефес" (раджу при нагоді скуштувати), я почув, що треба негайно вбиратися у гідрокостюм, рятувальний жилет і шолом. Невже ми візьмемо участь в екзотичному ристалищі у театрі Аспендос? Виявилось, що на нашу групу таки чекало випробування, але боротися треба було з течією гірської річки Кюпрючю.
За сто кілометрів від Анталії знаходиться мальовничий національний парк "Кьопрюлю каньйон". Шлях туди пролягав через розріджену блакить гірського повітря й реліктові кедрові ліси. Спробував пожартувати з інструктором: "Що, як відрубати гілочку кедра на згадку?" Мустафа жарту не сприйняв і лаконічно "відрубав": "Секір башка!" Далі чомусь їхали мовчки…
Ще один поворот - і ось попереду широка долина, яку перетинає холодна гірська річка з двома старовинними мостами. Як вивантажилися на берег Кюпрючю і посідали у надувні каяки, я відчув: дитячий захват десь зник. А навіщо шолом на голові - зрозумів, коли сусідній човен став сторч. Згадав слова Мустафи: "Вода - плюс тринадцять", - і серце опустилось у п'яти, а очі самі собою заплющилися. Спробував їх розплющити - й заволав: "О-йе, о-йе, йе!" І так всі дванадцять кілометрів карколомного спуску крізь мереживо бризк і сонячного проміння. Переляк поступово минув, душу знову сповнив захваті, коли човни дісталися фінішу, я ступив на тверду землю, як бувалий плотогін. До того ж на березі вже чекав смачнющий шашлик - напевно, місцевий заспокійливий засіб…
Мить третя. Бескид
Анталійське "водохреще" тривало. На черзі - зустріч зі ще одним дивом казкового краю, бескидом Ашагі Дюден Шелалесі. Із самих вершин Таврських гір, що вартують красуню-Анталію, стікає до моря безліч пінявих гірських потоків. Але річка Дюден поміж них - мов улюблена дружина султана. Вона розкидала шати своїх струменів і діаманти бризок по скелястих виступах Анталійського туфу. Неподалік від пляжу Лара крижані струмені зриваються з останнього скелястого виступу і з п'ятдесятиметрової висоти падають в Егейське море.
Я зазирнув до прірви - й відчув шалене бажання разом із міріадами блискучих крапель ринути в море. Раптом здригнувся: в обличчя вдарили холодні бризки. Усміхнувшись, я зробив крок назад…
Четверта мить. Нічна Анталія. Прощання
Вирішено: ніч перед поверненням додому має стати незабутньою. Добре, що Анталія ніколи не спить, особливо вночі. Тоді різнобарвні вогні затоплюють затишні вулички, і набирає обертів індустрія розваг. Почнімо з вечері у колоритному ресторанчику. Їх тут безліч, і в кожному господар зустріне тебе як дорогого гостя й почастує, чим тільки заманеться… Під чарку ракії, анісової горілки, подали незвичні (а втім, дуже смачні) закуски з екзотичних овочів, дарів моря та прянощів у кулінарній сполуці з основною стравою турецької кухні - дьонєр кебаб, смаженою на шомполі бараниною. А потім, зрозуміло, десерт - медово-горіхову баклаву та найзапашнішу в світі турецьку каву. Ми смакували, розслабившись у зручних плетених кріслах, а з невеличкої сцени лунали звуки тамбуринів і бубнів. Напівоголена південна красуня вторувала музиці у витончено-вигадливому танку. В такт колоритній мелодії ласкавий вітерець ворушив пальмові гілки.
У душі оселився спокій. Завтра буде шлях додому, але незабутня мить нічної насолоди назавше залишиться в серці казковим анталійським талісманом…
www.tour.com.ua
Переклад http://buket.ck.ua
