Придністров’я. Країна загадкова й водночас цікава. Що ми знаємо про Придністров’я? Напевне те, що в України з ними виникають конфлікти на таможні. Що там стоять Російські війська, які забезпечують невтручання Молдавії в життя Придністров’я. Що там три державні мови: російська, молдавська й українська. Що Придністров’я не визнав, як державу, ніхто крім Росії. Що футбольна команда „Шериф” із Тирасполя має чудовий сучасний стадіон і є лідером чемпіонату Молдавії. Що Придністров’я розташоване на вузькій смузі землі поблизу Дністра й за площею менше, ніж найменша область України – Чернівецька. Що в Придністров’ї міститься стародавнє місто Бендери, в якому турки колись збудували велику фортецю, на противагу фортеці в Кам’янці-Подільському.
Садово-паркова культура 19 століття розрізняла два типи парків: французький (правильної форми, коли дерева посаджені рівненько, а між ними прокладені прямі перехресні стежки, такий як у Версалі) і англійський (де стежки покручені, а дерева ростуть, як у природі, - де завгодно). Англійський стиль чимось схожий із японським, і покликаний відтворювати природу посеред правильного геометричного міста. Я вже давно помітив під час своїх подорожей, що загалом міста теж можна розпізнати за дорогами: давні міста, що мали історичний центр (фортецю чи замок) розвивають кільцями з переплутаною і покрученою сіткою доріг (Київ, Москва, Бендери); міста, що розвивалися пізніше й не мають історичного центру здебільшого витягуються вздовж однієї вулиці – центральної, і в боки розширяються вже за Гіпподамовою системою, коли вулиці перехрещуються під прямим кутом (Запоріжжя, Тирасполь, Кишинів).
От і Чобручі (перша згадка датована 1573 роком) витягнулися вздовж центральної дороги, що бере свій початок біля Дністра, а десь за кілометр від нього розкинувся парк, що його заснував у 1973 році архітектор Дмитро Кирилович Родін, що мешкав тут. Парк є яскравим представником англійського стилю садово-паркового мистецтва.Перше, що бачиш, це звісно будинок культури, вліво від якого розкинувся парк. Будинок культури виконаний у помпезному стилі, характерному для радянської доби з грецькими колонами й шикарним мармуровим оздобленням всередині. Зліва від будинку міститься, як і має бути, комплекс загиблим у часи Другої світової війни чобручанцям (зовсім не типовим із озброєним солдатом, а з пам’ятником матері й дитини, що не дочекалися з війни чоловіка, батька, брата...). А весь парк губиться серед зелених дерев.
Кажуть що тут насаджено біля сорока видів дерев і кущів із усього світу: дуб, липа, грецький горіх, акація, ялівець, платан та інші. І все це на території в чотири гектари. Коли занурюєшся по асфальтованій стежині в тінь розмаїтої зелені дерев, тебе за кожним поворотом очікує щось несподіване.Звісно в радянські часи збудувати такий парк і не віддати дань моді було неможливо, тому перше на що ми натрапили: пам’ятник першому трактору на селі, що загубився серед зелених дерев. А з цієї хвилини з офіціозом покінчено й залишається тільки парк, несподіваний і привабливий.
Через місток, на якому стоїть альтанка, а під яким колись текла вода (зараз нажаль нема) виходимо до „крила”. На ньому вирізьблено силуети чи то батька з дочкою, чи то чоловіка й дружину, одним словом селян і напевне місцевих. Крило тільки одне, бо за задумом Родіна інше крило виднілося у воді, якої зараз нема. Загалом каміння так розкидано, що колись у воді можна було побачити силует лелеки, з довгою шиєю і головою, але як ми не силилися, без води дуже важко навіть уявити собі картину. Загалом, за моїм відчуттям, лелека в польоті, що несе на крилі батька й дочку, символізують картину заробітчанського життя в селах Бессарабії. Досить сміливо, як на радянський час.
Заходимо за „крило”, а неподалік видніється вхід в печеру, грот. Звісно, кожен турист має при собі первісні інстинкти, і йому хочеться одразу зануритися в невідому темряву печери. Заходиш і зупиняєшся зачарований. Там чарівної краси дівчина миє своє довге розпущене волосся. Звісно, вода вже не струменить розпущеними косами, але ефект несподіванки настільки сильний, що в першу хвилину бачиться і вода, і сонячні відблиски на краплях. І ти вже не шкодуєш часу проведеного на таможнях, у шумних потягах, бо щоб побачити таке варто податися у тридев’яте царство й стоптати три пари залізних чобіт. Це справді – казка.
А ще в цьому парку жили лебеді. Для них навіть збудували будиночок, а під ним був отвір із якого вони випливали в невеличке озеро. Ми шкодували, що цього вже не застали, бо як сказали місцеві, що лебедів хтось порізав і з’їв. Напевне голод або варварство сильніші інстинкти за почуття прекрасного.Але й на цьому парк не закінчується. Ось дівчина, що п’є з воду, а ось хлопець і дівчина лягли відпочити на березі річки після важкої роботи на полі, а ось ще один грот із колонами, розказують що тут вода текла під стелею і поступово стікала по стінах додолу. А ось несподівано за кам’яною брилою біля води (якої зараз нема) стоїть покинута ваза, мовляв: „Набери собі чистої Дністровської води”. А ось закохані молодята схилилися одне до одного.
В цьому парку хочеться блукати годинами й відшукувати все нове несподіване й дуже шкодувати, що не працює водний комплекс. Родін перед смертю відкрив таємницю однієї кам’яної брили, яку ми довго розглядали й не могли зрозуміти її призначення. На ній від увіковічнив свій профіль. Щойно ми це дізналися, як негайно його побачили.Цей парк 1982 року на всесоюзній виставці-конкурсі міських парків і культурно-розважальних комплексів у Москві взяв першу премію і золоту медаль, нарівні з парками: ім. Горького (Москва), ім. Кірова (Санки-Петербург), парків Бреста й Домодєдова. До парку в придністровському селі приїздили архітектори, скульптори, художники й повчитися і набратися наснаги на свої майбутні здобутки.
Ось такий несподіваний казковий, чарівний парк у Чобручах.
h.ua
