ТАКЕ ОСЬ КІНО, ХЛОП’ЯТА! ІНДІЙСЬКЕ...
– Це відчуваєш, щойно вийшов з літака. Важко пояснити, на що воно скидається, але так, як пахне Індія, не пахне жодна країна: відразу розумієш, що від дому ти дуже далеко, – розповідає сьогоднішній гість СіДу Ігор Калганов. Як професійний музикант, він котрий рік поспіль працює за кордоном, фактично об’їздив три континенти, втім зізнається, що індійська екзотика на межі фолу перекрила усі попередні враження.– Відразу шокував транспорт: старі побиті машини ледь не з позаминулого століття створюють враження, що ти потрапив у фільм про Індіану Джонса. А ще – вуличний рух без правил... Перейти дорогу практично неможливо... Як казав мені потім один місцевий водій, якщо ти вмієш їздити в Індії, зможеш їздити будь-де.
Уклавши контракт з однією із найбільших готельних мереж країни, українські музиканти чотири місяці працювали в містечку поблизу Джайпура, столиці штату Раджастан. А першою рекомендацією адміністрації готелю стала порада не виходити вночі з котеджу. Чому – не пояснили, хоча невдовзі й так усе збагнути:
– Одного разу в ресторані з’явилися якісь люди та почали роздавати гроші, ще й до нас полізли і втулили тисячу рупій (приблизно 120 грн. – О. С.). Другого дня нам сказали: вчора були «багаті», у жодному разі з ними не зв’язуйтеся і не спілкуйтеся, нікуди з ними не їдьте – не допоможе потім навіть поліція... Справжнє індійське кіно «про бандитів»! Для багатіїв Індії законів не існує – їздять п’яні за кермом, що хочуть, те й роблять... На вулицях всі на тебе дивляться, наче на прибульця з іншої планети. Діти будуть бігти за тобою, як наші бігли би за слоном.
На пляжі, у місті, біля історичних пам’яток, каже Ігор Калганов, його ледь не брали в полон індійці, для яких білошкірий європеєць чи не більша дивовижа, ніж для нас чорношкірий африканець. Поблизу одного з храмів дівчина в сарі навіть попросила українця сфотографуватися з нею. Ігор спочатку запідозрив традиційне індійське «кидалово» на гроші, але невдовзі зрозумів: його мають за екзотику, на кшталт мавпочки на Хрещатику.
ТЕБЕ ТИГР З’ЇВ? ОТЖЕ, ЗГОЛОДНІВ...
Мавпи в індійських містах та містечках, без перебільшення, щоденне стихійне лихо. У Делі тварин намагаються витіснити за межі столиці, а в провінційній Джайпурі вони нахабніють до нестями. Те, що мавпяча навала спустошує садки, сприймається як «добрий день». Втім наші «предки», як виявляється, не такі дурні, аби жерти лише недостиглі фрукти.
– Якщо ти забувся зачинити вікно, вони неодмінно залізуть на кухню і «вичистять» холодильник. Мавпи навіть знають, що де лежить і що як смакує, – розповідає Ігор Калганов, – тому абичого не беруть. Убити тварину в Індії вважається гріхом, ледь не злочином, і місцеві хіба ганяють їх з дахів, погрожуючи кийками. Одного разу навіть бачив репортаж по їхньому ТБ, як мавпу, яку збила машина, ховали, наче людину...
...Переглядаємо світлини: краєвид Гімалаїв з вікна літака, наче намальований в небі величний Тадж-Махал, барельєфи печерного храму, неонові вогні п’ятизіркових готелів, рикші, хатки-завалюхи, корови, що пасуться на смітниках, наче українські бомжі, свині, схожі на наших лісових вепрів, які вештаються базаром і хрумають недоїдки овочів... І знову магазини, готелі, клуби та ресторани, один з яких має назву «Кума-раком»...
– Бозна-що та назва означає, просто впала в око, – усміхається Ігор. – А якось проїжджав на рикші овочевим базаром, то ледь не з-під коліс вискочило ціле стадо свиней! У парках ходять павичі, літають папуги, сидять орли... В джунглі туристів не пускають – аби вони не заважали тваринам. Територію, де водяться дикі звірі, загороджено колючим дротом. Тигри їдять там людей регулярно, а люди не мають права їх вбивати... У мене від Індії й досі враження, наче я побував за межами Сонячної системи.
ТАМ, ДЕ ЗУПИНЯЄТЬСЯ ЧАС...
Варто лише трохи від’їхати від Делі з усіма його столичними наворотами, як потрапляєш у зовсім інший світ: світ контрасту пишноти і злиднів. Зі слів Ігоря Калганова, такої прірви між багатством та бідністю немає навіть у країнах Африки:– У бідних кварталах Джайпура жахлива антисанітарія. Босими бігають діти, босими ходять дорослі. Люди живуть і сплять просто неба. Маленьких дітей прив’язують за шию, наче собак, до дверей, аби не втікали. Адже дорослі не мають часу, бо мусять заробити кілька рупій, щоб не вмерти з голоду. Їсти готують просто на дорозі на відкритому вогні. Вранці, коли температура падає до плюс дев’яти, безпритульні розпалюють вогнища і пхають змерзлі ноги в жар – гріються. Багато хто живе у солом’яних хижках, збудованих на покрівлі кам’яних халуп, де й досі немає електрики. І найголовніше: таке життя індійців влаштовує, свої злидні вони не беруть близько до серця – прожив день, і слава Богу... Мало чого споживають, окрім рису. Їдять із пальмового листя замість тарілок. Просто на дорозі, не відходячи від такого собі «фаст-фуду», де за копійки можна придбати хоч якусь поживу.
У нас був сторож, якого приставила адміністрація готелю. Він жив під дверима і спав на голій землі, поклавши голову на камінні сходи. Нам наказали нічого йому не давати. Уже коли від’їжджали, я йому залишив мішок рису, цибулю, трохи горілки, старий одяг та взуття. Ще він попросив тарілки і виделки, з яких я їв. Посуд для нього був чимось космічним, просто неземною розкішшю...
Ігор зізнався, що місцеву кулінарну екзотику під назвою «чикен-тика» (шашлик із курятини) наважився скуштувати лише раз. Скориставшись рекомендацією бувальців, попередив кухаря, щоб приготували не гостре. Розповідає, що від індійської «не гострої» їжі у роті вибухнув вулкан:
– Скажімо, я просто попік губи. А якщо узагалі нічого не казати кухареві, їсти «оце» буде неможливо... Перші два тижні пекельно болів шлунок. «Вичислив», що та напасть сталася від води, на якій готувалася їжа. Наші пігулки допомагали, але поки не виробиться за тиждень-другий імунітет до їхніх бактерій, нічого тебе не порятує...
Індійці, які до європейців ставляться з приязністю, переперченою надмірною цікавістю, не сприймають нашого розуміння часу. Можуть попросити почекати п’ять хвилин і відлучитися на дві години без жодного докору сумління. Час для них, здається, зупинився від останнього пришестя Вішну п’ять тисяч років тому. Тут на кожному перехресті – капличка з одним із тисячі божеств. Уквітчана й доглянута... Храми, у яких просять пожертвувати 50 євро і раді якійсь сотні рупій...
СІМ’Я І ДІМ ПО-ІНДІЙСЬКИ
– Якщо місто не туристичне, важко сказати, з чого там живуть люди, – каже наш співрозмовник. – Жінки трудяться на будівництві нарівні з чоловіками. Діти, яких нема на кого залишити, крутяться поряд. Бачив матусь, що працювали на реставрації старовинного замку і носили на головах величезні камені. Втім жінок дуже багато й на високих керівних посадах. Як на рівні штату, так і на державному рівні. Їхні обличчя можна побачити на білбордах у Джайпурі.
Матусю в Індії, як земне втілення Маха-Деві (Великої Богині), не просто шанують, а й бояться, люблять і просять благословення на кожну справу. Менеджер готелю, з яким познайомився Ігор, нарікав, що мусить після зміни дві години добиратися додому в громадському транспорті, бо мамця йому заборонили їздити на мотоциклі.
Хоча чоловікові вже тридцять п’ять, він, коли вип’є пляшку пива, не йде ночувати додому, посилаючись на купу роботи. Бо мама будуть сваритися (!), якщо внюхають алкоголь. Зрештою, п’ють в Індії мало: спиртне (навіть пиво) там занадто дороге задоволення, пияцтво традиційна культура не вітає. Та й хороша марихуана росте, наче в Україні лобода...
Інший індійський знайомий нашого співрозмовника, маючи 36 років, вважає непристойністю курити у присутності батьків. А про секс до весілля в Індії взагалі не йдеться. Ні у заможних, ні в бідних. Навіть у «просунутої» молоді, яка навчилася у варварської Америки відпочивати в нічних клубах, по-індійськи оглядаючись, чи не стоїть батько «на воротях у червоних чоботях» із великим батогом. У Джайпурі таких традиційних родин – більшість. Там непристойно цілуватися на вулиці, ба навіть шпацирувати, узявшись за руки... Рідне українське і, на жаль, давно забуте: «Била мене мати березовим прутом»...
– Сезон весіль в Індії триває цілий місяць, –згадує Ігор Калганов. – День заручин, час шлюбу та партнера обирають, порадившись із астрологом. Якщо, не доведи Шіва, зірки якось не так стали, церемонія, як правило, не відбувається!.. Молодий їде до нареченої на коні з цілим почтом. Обабіч йдуть дружки з ліхтарями, гості танцюють, музики грають, а позаду їде бензоелектричний агрегат, завдяки якому працюють ліхтарі, оті самі ліхтарі... Коли ж хоронять, небіжчика везуть наприкінці процесії у бамбуковому возику. Родичі йдуть попереду: хтось плаче, а когось у повній нірвані ведуть попід руки...
– ...Скажу відверто, не розумію, чому варто відвідати Індію, – стенає плечима Ігор. – Втім коли туди їхав, був упевнений, що варто. Бо це однаково, що побувати на іншій планеті...
Олександр СІНКЕВИЧ
http://www.simya.com.ua