НАРОДНЕ ВЕСІЛЛЯ
Віками складався красивий, схожий на спектакль, весільний обряд, який зазвичай проходив восени. Здавна повелося так, що майбутню жінку для сина обирали його батьки. Вони дивились не тільки на багатство та красу дівчини, скільки на її характер та вміння. Набагато важливіше було взяти наречену з поважної сім'ї, гарну господиню. На відміну від нареченого нареченій давали право вибору. Дівчина могла відмовити сватам. Головною перешкодою для здійснення шлюбу було спорідненість між молодими. Заборонялось одружуватись дітям двоюрідних братів та сестер, а також дівчатам та хлопцям, які мали одного й того ж хресного батька.З того моменту, як у сім'ї народжувалась дівчинка, батьки починали готувати їй придане. А коли вона підростала, бабуся або мама вчили її рукоділлю. Дівчинка сама шила, вишивала собі все необхідне для весілля. У болгарському селі завжди дуже суворо дотримувались правил спілкування дівчат та хлопців: вони не могли ні бачитись, ні розмовляти наодинці. А як же хлопці й дівчата могли придивитись один до одного, познайомитись? Проходило це на серденках та хоро. Зазвичай після обіду на галявину або церковну площу збиралась гарно одягнена молодь. Дівчата брались за край хусток та водили хоро, а хлопці, взявшись за руки, - інший. З'єднували їх заміжні жінки, тому що дівчатам та хлопцям було заборонено триматися не тільки за руки, але й навіть за краї одної хустки. У центрі хоро пропускали гайдарджия (гайдар) — музика, що грає на гайді – волинці). Танець під гайду* був таким гарним, що подивитись на нього збирались майже всі селяни. Під час хоро дівчина могла передати через заміжню жінку парубку, що їй подобається, квітку. Якщо парубок заклав його за вухо, це означало, що і дівчина йому подобається.
Коли юнак робив свій вибір, він повідомляв батькам. По проханню сина вони поручали поважної похилої родички й декільком шанованим чоловікам відправитися в будинок до майбутньої нареченої. Домовляючись з батьками дівчини, свати в жартівливій формі торгувались про купівлю “інички” (телички), даючи зрозуміти, що цікавляться нареченою. Якщо наречений прийшовся дівчині до смаку, то батьки нареченої запрошували гостей до столу, пов'язували їм через плече гарні хустки. Це означало, що сватання відбулось. І починалась підготовка до заручин — годежу. За звичаєм, наречений мав накрити багатий стіл і підготувати подарунки. Іноді на це уходило багато часу, від місяця до року. В призначений день наречений і його близькі родичі з подарунками, частуванням відправлялись з музикою й танцями до дому нареченої. Одна з родичок дівчини осипала гостей пшеницею, а вони у відповідь кидали в решето монети. За стіл запрошували усіх, крім нареченої, котра цілий вечір стояла у пічки. батьки молодих сиділи рядом та обговорювали майбутнє весілля, осипаючи один одного похвалами. Домовившись про все, вони підзивали до себе нареченого, який вручав батьку нареченої пляшку вина й цілував йому руку, а потім вітав усіх родичів, крім самої нареченої.Перед застіллям наречена на знак поваги цілувала всім гостям правую руку. Наречений дарував їй срібний кушак, браслет й монети, а наречена виносила на таці срібну каблучку для нареченого. Мати дівчини обдаровувала батьків та родичів нареченого хустками. Наречена пригощала всіх горіхами, солодощами й ставала поруч з нареченим. Після пишного застілля гості розходились, а молодь відправлялась на хоро, де під особливу пісню виконувався весільний танець.
Приближався час весілля. В четвер ввечері батьки нареченого надсилали в дім нареченої похилу жінку с дріжджами й хлібом. Вона говорила батьку й матері дівчини: “Ось вам закваска, печіть хліб, в неділю буде весілля!” приготування весільного короваю мало особливе, магічне значення. В народі вважали, що чим краще заквасиш тісто, тим міцнішою буде родина. Недільним ранком наречений приїжджав до дому нареченої з весільним потягом. Наречений и наречена, отримав благословення батька й матері, разом з хрещеними й гостями відправлялись в церкву. Після вінчання починався весільний бенкет в домі нареченого. На другий день збирались лише близькі родичі. Вранці невістці покривали голову червоною хустиною — “було”. Вона приймала близьких родичів вже як господиня.
