Здавна вступ туркменів у шлюб супроводжувався визначеним комплексом весільних звичаїв і обрядів. Чималу роль у цьому відігравав одяг, особливо жіночий. У сучасному міському побуті весільна обрядовість давно перетворилася з культового ритуалу на ритуал етикету, частину культурної традиції. Найбільше яскраво весільний цикл виявляється в сільській місцевості, однак навіть аксакали не пам'ятають усіх деталей цих обрядів.Туркмени, як й інші народи, надають особливого значення часу здійснення тієї чи іншої дії весільного обряду: сватання, змова, хода за нареченою, вихід її з рідного дому, переведення у дім нареченого.
Народні свята за своєю природою оптимістичні. У весільному ритуалі велике значення мала хустка. На "гелін той" (весілля нареченої) жінки з усього села несуть весільні гостинці, солодощі у вузликах з хусток різних розмірів. А коли йдуть додому, їм повертають вузлики з подарунками, рівноцінними принесеним. Велика хустка служила одним з видів подарунка. Під час змагань чоловіків найбільш цінним призом вважається виграти хустку. Весільний кортеж (колись з верблюдів і коней, а нині з автомобілів) дівчата прикрашають різнобарвними хустками, які потім роздають водіям і супроводжуючим.
Хустка також важлива прикраса весільного ритуалу. Усі молоді жінки і дівчата приходять на весілля неодмінно в яскравих барвистих хустках. В одному місці їх тчуть самотужки, в іншому - використовують покупні, фабричні, у деяких родинах ткані хустки спеціально зберігаються для сімейного торжества. У недалекому минулому дорогою до селища майбутнього чоловіка весільний кортеж обдаровував кожного, хто йому зустрінеться, невеликими хустками або шматками матерії, "щоб знешкодити злі сили, які можуть зашкодити молодій родині".
У наші дні на весіллі гостям роздаровують маленькі шматки тканини, хустки "шапирдик", носовики. Гість, доторкнувшись ними до обличчя, вимовляє слова: "Бізеде худай етерсін". Ця хустка чи шматок тканини є знаком торжества і благополуччя.
Приносять подарунки також у будинок нареченого: хустки, відрізи тканини, килими, паласи, повстини, підстилки - "ат гулак".
Для крою і шиття весільного плаття обиралися визначені дні, що вважалися в мусульман удалими. Від цього залежало благополуччя нареченої. Плаття кроїли і шили в будинку нареченої з тканини, отриманої від нареченого. З цього приводу удома у майбутньої нареченої збиралися її близькі подруги. Кроїла це плаття шановна на селі жінка, багатодітна мати. А починала вона з благословення. Обрізки матеріалу забирали присутні при розкрої - на щастя.
Весільне плаття, при усій своїй надзвичайній консервативності, завжди відрізняється багатою орнаментацією і прикрасами. На древнє походження деяких з цих прикрас указують паралелі із середньовічними підвісками "апбаси". Їх пришивають на груди по обидва боки плаття у кілька рядів. Плаття стає парадним від сріблистого переливу лускатих бляшок-підвісок, що видають мелодійний передзвін при ходьбі, ніби відганяючи злих духів. Більшість підвісок служили не тільки прикрасами, але й мали визначене символічне значення, виконуючи роль оберегів, амулетів.
При "кайтарма" (повернення молодої дружини в будинок батька після медового місяця до повної виплати родиною молодого чоловіка калиму) влаштовували частування. У присутності свекрухи наречену вдягають в інше плаття - у халат червоного кольору у вузеньку подовжню смужку. У будинок чоловіка вона повертається у темно-зеленій накидці маслинового відтінку.
Було поширене повір'я, що наречена притягує до себе всяку погань, тому її треба оберігати всіма доступними способами. Прагнучи майже цілком сховати від стороннього погляду обличчя й фігуру, наречену закривали головною накидкою. Існувала велика кількість дій, амулетів, талісманів, що, як вважалося, мали охоронну силу. "Той, хто носить дагдан не спіткнеться, а спіткнеться - не впаде" - говорить приказка.
В усі види весільного одягу вшивали плетінки, шнурки з верблюжої вовни, зуб свині, срібні пластинки в бусинок з вічками тощо. "Дагдан" з дерева і трикутний мішечок з вугіллям і сіллю пришивали до сполучної пластинки "ара герби" між обманними рукавами ритуальної накидки.
Згідно з народними повір'ями, наречена в перші дні заміжжя не повинна ступати ногою там, де текла кров убитої тварини, проходити повз брудну воду і попіл, ходити під певним деревом. Не можна було брати наречену на похорон і поминки.
Один із найбільш цікавих і складних елементів у весільному церемоніалі - обряд зміни дівочого головного убору на жіночий. В одних груп туркменів він проводиться на другий день після весілля, в інших - на третій день, у деяких - через 15 днів, а в човдурів середньої Амудар'ї - після народження первістка.
Існувало багато варіантів зміни дівочої зачіски і головного убору. Чотири коси нареченої закладають за спину, знімають з голови маленьку хустку, котру встигає вхопити хлопчик чи дівчинка з гучної юрби. Свекруха повертає цю хустку нареченій за невеликий викуп - солодощі, печиво. Молода жінка зобов'язана зберігати цю хустку до заміжжя своєї дочки чи одруження сина (вона має подарувати його невістці).
Інший варіант: на халат нареченої накидають "вуздечки" зі сплетених мотузок. Наречений символічно тричі смикає їх, як би зриваючи дівочий головний убір, що символізує покірність молодої дружини в їхньому майбутньому спільному житті. Відразу накидають велику головну хустку, подаровану поважною багатодітною жінкою. Тут подвоєну силу несе білий колір, що має очисний характер і дарує щастя й довголіття. Головний убір стає символом заміжжя жінки, початку жіночої долі.
Щоправда у наш час багато з цих обрядів дотримуються просто як прийнятий етикет. Сучасний весільний костюм являє собою трансформацію певних глибоко архаїчних, але в старовину реально функціонуючих явищ обрядового життя туркменського народу.
Світлана Мельничук
http://svit.ukrinform.com
