Ми щодня вигулюємо наших песиків і пестимо наших котиків. Ми звикли до них і сприймаємо ці маленькі істоти, як частинку свого життя. Важко уявити, що такі ж самі тваринки ще в сиву давнину були частиною життя наших далеких пращурів. Тільки от, сприймали вони їх зовсім по-іншому.«Зліпив Бог людину з глини і поставив сохнути, наказавши собаці стерегти її, а Сам пішов Собі. Ось собака стеріг, стеріг, замерз і заснув (він тоді голий був, без шерсті). Йшов мимо чорт, угледів людину, роздер навпіл її груди, нахаркав туди, тоді склав, як було, і знову поставив. Повертається Бог. Удмухнув у людину безсмертну душу, а людина раптом почала харкати. Бог тоді до собаки: «Як же ти не встеріг?» - «А я, - каже, - Господи, замерз, та й заснув. Дай мені шерсть, тоді вірно стерегтиму». Бог дав йому після того шерсть, а людина так і зосталась назавжди вже з харкотинням».
Інша легенда говорить, що собаки спочатку жили у воді, а лише потім почали жити на землі.
І ось, як це сталося:
«Якось ішов чоловік на полювання і, зустрівши двох звірят, запитав, звідки вони. Звірята відповіли: «Ми жили у воді, а тепер житимемо на землі». - «Як ви зветеся?» - спитав чоловік. – «Собаки». – «Як я можу пересвідчитися?». Собаки вийняли свої документи й показали йому. Тоді чоловік той каже до них: «Дивіться, вам дозволено жити на землі всього лиш один рік, а по закінченні цього часу знову треба йти у воду». Через рік зустрівся він з тими ж звірятами і став сварити їх за те, що й досі живуть на землі, коли термін вже вийшов. «Без документа нам не можна йти у воду», - відповідали звірята. – «А де ж ваш документ?» - «Ми віддали котові». – «Ходіть же й візьміть його в кота». Собаки пішли до кота і зажадали в нього свій документ, але документа в кота вже не було: його вкрали миші і з’їли. Так собаки мусили залишитися на землі й живуть на ній дотепер. Тому й нині людина переслідує собаку, собака – кішку, а кішка – мишей; і собаки, й коти і миші завжди будуть між собою непримиренними ворогами.»
Ще одна легенда, яку записав Т.Зіньківський, по-іншому пояснює ворожнечу між собаками та котами:
«Якось був такий неврожай, що гинули від голоду і люди й собаки. Один собака пішов до Бога просити хліба. Бог дав йому потрошку всякого нив’я, дав до того ж і розписку. А в тій розписці було сказано: що сам господар їстиме, те щоб давав і собаці. Повернувся собака додому, віддав господарю все те нив’я. Господар засіяв його – вродило. Їсть сам господар, і собаці дає те ж саме. Ходить собака подвір’ям і мокне в негоду під дощем. Приходить він до кота й каже: «На, братику-котику, тобі цю цидулочку: ти – в хаті, в сухому сидиш, то в тебе цидулочка ніколи не змокне». Сидить собі кіт у хаті, а коли надворі похолоднішало, він заліз у піч. Господиня розпалила в печі, а кіт як вистрибне звідтіля, та й забув прихопити із собою з печі розписочку.
Варить господар собі їсти, та вже більше й не дає собаці того, що сам їсть, а замішує висівки, дає помиї… Собака бачить, що господар не дає йому вже більше того, що їсть сам, прийшов до кота й питає: «А де та цидулочка, що я дав тобі на зберігання?» - «Я, - каже кіт, - сидів у печі, грівся, а господиня раптом розпалила піч. Я вискочив, та й забув у печі цидулочку, то вона там і згоріла». Відтоді собаки стали шарпати котів, і ніколи вони не можуть ужитися».
Отакі легенди давні українці розповідали одне одному про наших вірних приятелів.
Про кота також є цікаві перекази. Його чомусь вважали чистішим за собаку: казали, що він створений Богом. Проте, розповідають, що кіт також володіє деякими недобрими властивостями. Про це оповідає легенда Ушицького повіту:
«Чорт, перекинувшись на мишу, плив через море, аби спокусити Єву. Пресвята Діва, побачивши це, кинула Свою рукавицю. З цієї рукавиці зробився кіт, який в ту ж хвилину зжер чорта. Отже, хоч кіт і походить з рукавиці Пресвятої Богородиці, він усе-таки тварина нечиста, бо з’їв чорта».
Також з нашими улюбленцями пов’язані деякі українські народні прикмети.
Зокрема, якщо собака риє ямки, то хто-небудь помре у домі, якщо виє – буде пожежа. Якщо до когось приблудиться кіт, то людина неодмінно зубожіє; і навпаки, якщо приблудиться собака, то це – на щастя й достаток.
Отже, тепер ми знаємо про наших улюбленців більше. Правдиві це історії чи ні – вирішувати кожному особисто. Головне, щоби ми ніколи не переставали любити наших менших братів.
Матеріал взято з книги «Міфи України». – К.: «Довіра», 2006.
автор: Гавріела Шапіро
http://h.ua
