Для мене знайомство зі Всесвітом під назвою „кімоно” почалося з японською гравюри, де немов пливуть вбрані у чарівні шати куртизанки з „кварталів розваги”... Тоді кімоно уявлялося просто красивим вбранням. Пізніше довелося знайомитися з колекціями, однак ніщо так не сприяє розумінню речі, як користування нею. Перші враження змінили ставлення до кімоно, виявилося, що в ньому змінюється поведінка: начебто хтось підказує тобі бути шанобливіше, стриманіше, охайніше. В усякому разі з богемної істоти перетворюєшся на дисципліновану людину... Згодом довелося відвідувати заняття в Токійській академії вдягання кімоно у якості дослідника, а ще через певний час навчатися самій та отримати перший ступінь майстра школи Ямато.На вулицях Кіото. 2005
Коли я розповідаю українським друзям, що японський уряд ввів до програми середньої школи урок вдягання кімоно, що викладається протягом усього навчання, вони часто питають: „Невже це так складно, що воно потребує 12 років? ” Як на японців, то будь-що можна вивчати все життя, не кажучи про вдягання кімоно. Невипадково Яманака Норьо – ректор найдавнішої в Японії академії вдягання кімоно увів до вжитку поняття „шлях кімоно”, що існує так само рівноправно, як і славнозвісне „бусідо”(шлях воїна), „садо” (шлях чаю), „кадо”(шлях квітів) тощо. Поняття шлях для японців передбачає постійну працю над духовним самовдосконаленням. Без цієї праці вдягання – є лише технікою. Однак і тварина ховається в тепло, коли їй зимно. Тоді, якщо побутова процедура не містить вдосконалення духу, то в чому полягає цінність людини, чим вона відрізняться від тварини? Тож, спочатку японці намагаються зрозуміти, чим є кімоно, потім усвідомлюють його красу та згодом через вдягання кімоно вдосконалюють себе. У такий спосіб вдосконалюється світ. 
Кімоно потребує дисципліни від самого початку вдягання. Чітка система послідовних дій, де, як у фортепіанній партії дуже важливо дотримуватися визначеної аплікатури, спрямована на те, щоб без зайвих рухів досягти найкращого ефекту. Зважаючи на те, що в кімоно не має ані ґудзиків, ані застібок, вдягтися так, щоб воно обгортало фігуру та не було зморшок, не розв’язалися чисельні пояски – справа доволі серйозна. Тож вдягати кімоно не можливо, якщо не зосередишся. Тому й зрозуміло, чому одна з учениць академії сказала „вдягаючи кімоно, я готую свій дух до зустрічі з дорогими мені людьми”. Академія вдягання кімоно Яманака Норьо (Токіо). 2005
Різні школи пропонують не тільки власну техніку вдягання, а й філософію кімоно. Чесно кажучи, спілкуючись з японцями, відчувала заздрість, коли чула від них „коли одягаю кімоно – відчуваю себе усередині японської культури”, або „в кімоно я відчуваю гордість за те, що я – японка!”. Думалося, а що нам заважає шанобливо поставитися до свого національного вбрання? Хто сьогодні знає, як пов’язати намітку? Що нами зроблено, щоб зберегти як живу традицію, хоча б саме символічне – „наше все” – вишиванку... А за японців спокійно: існування у супертехнологічному світі їм не заважає шукати шлях. Був час, коли вони зберігали кімоно, сьогодні кімоно береже Японію.
Автор статті: Світлана Рибалко
http://www.hw.net.ua
