Любов до свят — це з дитинства. Ялинка, чари, романтика, подарунки, але найголовніше — момент єднання родини, солідарності, взаємної любові, відчуття «МИ — РАЗОМ»... Наш час пропонує багато нових способів святкування Нового року, особливо для людей забезпечених. Що ж, доки немає дітей, можна дозволити собі будь-які оригінальні варіанти. Але з появою малюків час «повертатися в сім’ю» і напрацьовувати досвід і традиції сімейних свят. І якщо не Новий рік, то вже Різдво точно варто провести у колі найближчих людей. Але чи завжди свято виправдовує наші очікування? Адже саме в ці січневі дні ми схильні впадати в дитинство і чекати подарунка — від Діда Мороза, рідних, держави, долі... Але практика показує, що у виграші завжди залишається той, для кого свято — це не зовнішні обставини, а стан душі.У будь-якій, навіть найрадіснішій метушні особливо вразливими (а тому й примхливими) є діти і старі. Тому варто постаратися, щоб і ті, й інші відчували свою затребуваність та корисність, але водночас не перевтомлювалися і не перезбуджувалися. Добре, якщо вдасться одночасно «нейтралізувати» і тих, і інших: «Мамо, ти так мене виручиш, якщо чимось займеш Артемка, я боюся, що коли він зараз не заспокоїться, то потім не дасть нам святкувати». «Тім, рятуй свято, бабуся зовсім утомилася, попроси її почитати тобі книжку, щоб вона могла відпочити».
Буває й так, що не менше уваги потребують чоловіки. Багато хто з них почувається трохи некомфортно на етапі підготовки до свята: їм здається, що не вони контролюють ситуацію, про них забули або ж намагаються використати лише як підсобну робочу силу. На жаль, до таких хлопчиків-чоловіків доведеться застосовувати ту ж саму тактику, що й до дітей: приділити увагу, знайти посильне навантаження, вчасно похвалити. Але буває й навпаки — саме батько є головним «диригентом» сімейного оркестру: вчасно остудить мамин продуктово-кулінарний запал, приструнить дітей, що занадто розпустувалися, зустріне гостей і подбає, щоб вони не нудьгували.
Будь-яке свято — це свого роду випробування для родини, що нерідко межує з екстремом. Саме у святковій обстановці, коли всі чомусь вирішують, що можна розслабитися, спливають на поверхню всі дрібні й великі проблеми у стосунках. І тоді обов’язково прозвучить гірке: «Ну хоча б на свято ти не... нила (сварилася, скаржилася, критикувала); не ухилявся від роботи (напивався, був занудою, сварився зі швагром); не балувався (ліз під ноги, заважав гостям, хапав без дозволу зі столу); не лементувала, що ти нікому не потрібна (лягала вмирати, нікому не давала слова сказати, весь час розповідала про святкування 19... року). І попри те, що роками на кожному святі всі члени родини поводяться, у кращому разі, так само, як і завжди, ми щороку вводимо себе в наївну оману, що ось цього вже разу всі чарівним чином зміняться на краще. І тоді на сцену виходить найголовніший ворог будь-якого свята — синдром обманутих сподівань.
Тоді як навіть не всі очікування сформульовані, не всі достойні бути озвученими, а деяких людина взагалі може не усвідомлювати. Дружина може бути стурбована, щоб було «не гірше, ніж у людей»; «так, як у мами»; «краще, ніж у свекрухи»; «щоб ніхто голодним не залишився», «щоб оцінили, яка я хороша господиня»; «щоб усі залишилися задоволені». Чоловік цілком може розраховувати, що «розслабиться»; «гульне на повну»; всім покаже, що дім — повна чаша. Діти мріють одержати «класні подарунки», досхочу набіситися і під шумок наїстися солодощів. Але чи завжди ми прогнозуємо, як реалізація наших очікувань позначиться на найближчих людях?..
Розчарування найбільш можливе у тому разі, якщо наші мрії занадто конкретні. Новорічне свято може перетворитися на «ніч розчарувань», якщо чоловік чекає пирогів, як у мами, а дружина — величезну сосну, як у тата; син розраховує на найкрутішу мобілку, а дочка — на те, що у Барбі неодмінно буде довге волосся; бабуся впевнена, що побачить радянський «Блакитний вогник», а дідусь — що всю ніч усі слухатимуть його розповіді.
Завищені очікування найбільшою мірою властиві людям інфантильним і егоцентричним — приміром, дівчаткам-підліткам та молодим жінкам, які ще не стали дорослими. Ці «принцеси балу» чекають чогось особливого, неповторного й чарівного саме для них: розкішного подарунка, освідчення в коханні, загальних уваги та визнання. Вони не цінують святкового дня як можливості зібратися разом із близькими людьми і як приводу висловити їм свою ніжність та вдячність. Такі дівчатка-жінки люблять не свято як таке, а СЕБЕ у святі — і тоді на перше місце виступає «що я одягну», «яке враження справлю», «що мені скажуть», «що мені подарують». Що ж, це цілком природно і навіть зворушливо як етап дорослішання, доки «життя не обламало». Але якщо такий егоцентризм закріпиться як постійна риса характеру, важко буде і самій жінці, і людям, які її оточують. Хлопчики й чоловіки, до певної міри балувані й незрілі, теж можуть у стилі «принца» сприймати свято з відтінком примітивного споживання: мені готують; мені догоджають; зі мною панькаються, щоб я не вередував; усі мої бажання виконують, щоб я не надувся й не зіпсував усім настрій. А вже якщо доля жартуючи з’єднає таких «принца» і «принцесу» узами шлюбу, вийде весела ігриста суміш типу шампанського. І тоді буде все — і «бабах», і шипіння, і піна через край...
Але синдром обманутих очікувань небезпечний і тим, хто з усією відповідальністю ставиться до свята. Це стосується тих, хто звик «усе брати на себе». Такі самовіддані трудяги просто не можуть допустити, аби щось робилося без їхньої особистої участі. І близькі відразу потрапляють під вогонь критики — і ялинку не таку виберуть, і прикрасити «правильно» не зуміють, і прибрати доручити їм не можна, і салат поріжуть занадто великими кусками, і майонез не той куплять, і пиріг у духовці недотримають, і стіл як слід не накриють. Тому, навіть при готовності допомагати, після третього окрику в усіх пропадає «трудовий запал», вони намагаються забитися в тихий кут, а то й узагалі накивати п’ятами. І тоді лунає страдницький крик: «Чому все мушу робити Я САМА?»
Люди, схильні до хворобливої жертовності, можуть зіпсувати будь-яке свято — вони гаруватимуть до одуріння, але все це в такій «позі жертви», що кусень у горло точно не полізе. Найсумніше, що такі «подвиги» ніколи не будуть оцінені за заслугами: у «жертви» завжди залишиться відчуття «чорної невдячності» з боку найближчих людей. Проте в такій ситуації важко розраховувати на адекватну оцінку вкладеної праці: неможливо оцінити трудоємність роботи, доки сам її не спробуєш зробити. З іншого боку, оточуючі підсвідомо відчувають, що прихованою метою і було відчути себе нещасним та неоціненим «навіть під час свята».
На початку подружнього життя можуть виникнути непорозуміння через нестиковки моделі батьківських сімей молодят. Щоб цього не сталося, варто заздалегідь поговорити про те, як у кого було заведено відзначати сімейні свята. І тоді може з’ясуватися, що в родині чоловіка все робила мама, а батько, «щоб не заважати», йшов із друзями в лазню і підтягувався ближче до опівночі, а в родині дружини батько й мати готувалися до свята разом. І якщо заздалегідь не визначитися, то дружина очікуватиме від чоловіка участі в передсвяткових клопотах, а чоловік щиро не розумітиме, чого від нього хочуть.
Не підуть на користь святу й екзальтація, збудженість, веселощі, що межують із істерією, а як результат — сварки, сльози, репетування дітей, ковтання валідолу старими. Значно краще, якщо стрілка сімейного барометра опуститься з позначки «бурхливі веселощі» на позначку «хороший настрій і душевність».
Таким чином, щоб свято вдалося, дуже корисно вияснити очікування всіх членів родини. А потім спільно продумати меню, список гостей та різного роду розваги. У приготуваннях варто йти шляхом «якомога простішим» із погляду економії не лише фінансів, а й сил, які так знадобляться одне для одного. Запорука успішного свята — це якщо процес підготовки до нього буде так само приємний, як і результат. І постарайтеся, щоб усі були задіяні. Адже саме витрачені зусилля й дозволяють відчути свято своїм. Необов’язково підходити до цього механістично: дочка допомагає мамі на кухні, син із татом прикрашає ялинку. Можна й інакше — спочатку разом прибираємо, потім готуємо, а потім і прикрашаємо. Оптимальний варіант — якщо роль дітей і дорослих однакова. Не варто впадати у крайнощі: або «все для дітей», або «діти, не заважайте святкувати». Добре, якщо малюки знають своє місце, але при цьому залишаються повноправними суб’єктами свята...
У ці передсвяткові дні ми від щирого серця бажаємо нашим читачам неодмінно бути РАЗОМ, щоб вироблялися славні сімейні традиції, які зроблять новорічно-різдвяні свята не такими, як у всіх, особливими й неповторними.
http://www.dt.ua/
