Так вважають мешканці карпатського села Чорний Потік, котрі здавна у великодній кошик поряд з паскою кладуть лише оригінальні, у піст писані, яйцяВ останні десятиліття на побутовому рівні відбулося таке взаємопроникнення стилів, що часто неможливо визначити, рука представника якої школи водила писальцем по яєчній шкаралупі. Тому неоціненною у розвитку автентичної культури горян залишається роль майстрів-«старообрядців», котрі зберігають еталонний писанкарський почерк.
Найдосвідченішою майстринею і хранителькою давніх традицій у Чорному Потоці називають 68-річну Юстину Василишин, котра живе у старій батьківській хаті, збудованій ще по завершенні Першої світової війни. Можливо, саме добрі духи, що дрімають у закутках цієї чималої за розмірами «шевченківської» оселі, підказують господині щораз нові і нові орнаментальні сюжети...
«Коли приходить передвеликодній піст, — зізнається пані Юстина, — то мені так хочеться писати, що я нічим іншим не можу займатися. Бо це лиш робиться раз на рік. Видко, уроджена до сего, як мама моя. Мама писали ще при каганці, я починала при лампі, а тепер — при електриці. Пишу на сирому яйці, бо запечене не дає такого кольору. Сире згодом висихає і може зберігатися кілька років, аби лиш не розбилося. Як зачинаю писати, то обов'язково мушу проказати молитву. На папері ніколи ніяких проб не роблю, усе беру з голови, що на думку прийшло. Переважно пишу церкви, хрестики, рушники, чаші, пасочки. Візерунки майже не повторюються. В деякі роки розписувала по 300, 400 і навіть 500 яєць. Люди розкуповували все, хоча заробітки на цьому були мізерні».
Коли у їхньому селі «прокинувся» талант до писанкарства, пані Юстина достеменно не знає. За родинними переказами, мама Анна навчалася у місцевої старшої жінки на ім'я Меланка, котра нібито ще наприкінці позаминулого століття «стажувалася» у Космачі, а потім запровадила свої оригінальні орнаменти. Естафету від неї перехопила Юстинина мама і тривалий час вважалася неперевершеною писанкаркою на весь Чорний Потік — розписувала яйця до глибокої старості.
Маленька Юстина вперше як майстриня взяла пюро (так тут називають основний інструмент розпису — дерев'яний прутик із просвердленою всередині дірочкою, через яку протікає гарячий віск) у семирічному віці, напередодні Великодня 1945-го. «До того часу, — пригадує співрозмовниця, — мама дозволяла мені лише обдувати писанки. Це теж було дуже цікаво: у печі перегорала ватра, а потім грані викладали у полив'яну миску і ставили на припічок. Віск розтоплювався, і його треба було витирати ганчіркою. Одне яйце в моїх руках випадково тріснуло, і я, аби приховати від мами шкоду, тихенько віднесла його в курник. Потім мусила зізнатися — мама відразу помітила пропажу, хоча яєць було багато. Мамині писанки охоче купували односельчани, бо в нас така традиція. Ми віримо, що цьогорічно освячена писанка має більшу захисну силу, ніж навіть оберіг, тому кожен Великдень зустрічаємо з новим пасхальним кошиком і новою писанкою. Служба в церкві зачинається зночі, а посвячення відбувається вранці. Довкола храму стоїть море кошиків, і в кожному з них — не менше 3-4 писанок. І жодної галунки. Ще окремо у нас дають писанки на піднос за душі померлих, як кажуть «За прости Біг».
Здавна у Чорному Потоці писанка виконувала ще й роль «посередниці» у шлюбних намірах молодих, на виданні, чорнопоточанок: якщо дівчина давала парубку писанку, то він мусив обов'язково запросити її до танцю на гуляннях у провідну неділю. В селі мені розповіли про кумедний випадок, що трапився колись із Гафією — дівчиною не надто розумово розвиненою, через що легіні не дуже на неї задивлялися. Однак вона ухитрилася подарувати односельцю гонорову писанку «на сорок клинців». У провідну неділю хлопака мусив брати Гафію до танцю, але робив це, звісно, нехотя. Згодом дівчина скаржилася: «Я думала, що він візьме мене до танцю із підтрясом, а він — човг, човг, обернув кілька разів та й усе».
Писанка «на сорок клинців» вважається дорогою, бо малюнок утворюється з мозаїки, складеної із сорока трикутників, що символізують 40 днів посту. Її мають намір використати як основний елемент герба Чорного Потоку.
Розписувати писанки Юстина почала в останній рік Другої світової війни і нині робить це вже в шістдесятий раз: за пюро не бралася лише в 1973-му, коли померла мама. Майстриня скаржиться, що нинішня молодь не дуже хоче цим бавитися, та все ж їй є кому передати у спадок надбання представниць кількох поколінь чорнопотоцької писанкарської школи — рука внучки Марійки вже вправно й невимушено кладе візерунки на яєчну поверхню. І хоча дівчинці поки що більше подобаються модерністські сюжети — гори, сонце, пейзажі, вона, вочевидь, зуміє з честю пройти і бабусині «майстер-класи».
http://www.umoloda.kiev.ua
