Обряд колядування походить іще з дохристиянських часів, коли наші пращури вшановували Сонце святом Коляди.Готуватися колядники починали заздалегідь: робили “різдвяну зірку”, призначали звіздаря, який її носитиме, дзвонаря, котрий дзвонитиме дзвіночками, міхоношу, що збирає винагороду до спільної “казни”, запрошували музикантів, а найголовніше, вибирали з-поміж себе старшого (“тичину” або “березу”), який знає найбільше колядок і вміло керує всією “дружиною” колядників. У рівнинних районах Закарпаття колядна ватага носила із собою “шархань” – конструкцію із маскою змія з вогняною пащею, яка складалася й розтягувалася гармошкою на сім або навіть десять метрів. Прийшовши до хати, колядники запитували дозволу колядувати, співали спеціальних “підстінних” колядок. Господарі, як правило, запрошують гурт до хати, адже прогнати колядників вважалося великим гріхом.
В Україні колядники співають окремо кожному члену сім’ї – спочатку господарю й господині, а потім решті членів сім’ї – хлопцям і дівчатам, бабі й діду, малечі. Існують колядки панотцю з паніматкою, пасічнику, вдові. Якщо ж у родині протягом минулого року хтось помер, слід було виконати спеціальну колядку для небіжчика.
Колядників обдаровують. На сході України до сьогодні зберігається звичай обдаровувати колядників ритуальним печивом у вигляді ляльок, коників, зірок, півників, хрестів, що мають місцеві назви “пані”, “кукли”, “ляльки”, “голуби”.
Окремо колядні гурти водили селом дівчата, люди літнього віку, що співали переважно церковні коляди й збирали гроші на храм.
wz.lviv.ua
