У ще теплі осінні суботи вулиці міст запруджують розкішні весільні кортежі — довжелезні лімузини, старі поважні «чайки», елегантні карети. Біля історичних пам'яток походжають чарівні наречені у пишних білих, рожевих, ніжно-блакитних весільних сукнях зі своїми трохи збентеженими майбутні чоловіками.У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів.
Дошлюбне спілкування. Система дошлюбного спілкування передбачала певні норми залицяння та сватання. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого «кутка».
Найпоширенішими формами дошлюбного спілкування були вулиці, забави, годенки, вечорниці тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися в приміщенні на досвітки та посиденьки.
Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Дівчину, яка давала волю нестримному коханню, били мотуззям від дзвонів, намоченим у соляній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство.
Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді ґрунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.
Сватання. Починалося весілля сватанням, коли старости від молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці).
Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Щоб уникнути сорому, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, щоб люди не бачили.
Сватання дівчини. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка» — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець.
Сватання дівчини як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам.
Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка.
Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.
Оглядини — знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов'язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності.
Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб оглядини завершилися шлюбною угодою. Часом, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів худобу або сільськогосподарський реманент.
Заручини — перший передвесільний обряд, що набував законної чинності. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.
Після усіх церемоній молоді вважалися зарученими і відтепер не могли відмовитися від шлюбу. Відмова вважалася за безчестя, яка тягла за собою матеріальне відшкодування.
Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою й парубоцькою свободою, що втілювалося в обряді дівич-вечора. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді.
Випікання короваю — один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію.
Однак чільне місце відведене саме короваю. Він — окраса весільного столу, символ щастя і достатку. Пекли його спеціально запрошені молодиці, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). Щоправда, в деяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді.
Спільність дій під час випікання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — злу долю. Тому коровайниці «улещували» коровай приказками та піснями.
Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за наречену. Перший влаштовували у вигляді перейми неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої (ворітна) — за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях — за місце біля нареченої. Останній викуп — весільний пропій — відбувався наприкінці весілля.
Вінчання як форма церковного шлюбу, було запроваджене Синодом протягом XVII-XVIII ст. На перших етапах цього процесу воно погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко певний час жили нарізно, аж поки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля.
Покривання — найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу.
Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд – відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду.
Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.
Посаг (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. А те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.
Завершували готувати посаг у передостанній день весілля.
Парубки також брали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім'ї — вони, як правило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали досить рано — з 12-13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно – своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала посагові, або навіть перебільшувала його.
Комора — цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей, власне комору, демонстрацію цнотливості (перезву); друга — приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого.
До післявесільного циклу належать колачини, обряд, спрямований на зміцнення зв'язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду.
Звичайно, з роками ці обряди спрощуються, адаптуються до нових умов, навіть зникають, тому ми повинні поважати цю можливість доторкнутися до нашої історії, взяти в себе крихту українських традицій, що формуються на досвіді десятків поколінь наших предків і зникають ще в дохристиянських часах.
dds.com.ua
