«Дитина, так само як і дорослий, чудово розуміє, коли вона погано поводиться, - зтверджує чудовий знавець дітей доктор Бенджамин Спок. - В глибині душі вона відчуває себе винуватою. Вона хоче, щоб її зупинили. Але якщо дитину ніхто не зупинить, її поведінка може стати ще гіршою, ніби вона хоче випробувати, до якої межі поганої поведінки вона може дійти». Чудово, якщо у наш час жінці вдається повністю присвятити себе дітям, але все таки більшості з нас доводиться так багато часу приділяти роботі, що власне на виховання залишаються лічені години. Але навіть в такій ситуації, виявляється, є вихід, якщо засвоїти, що основна батьківська задача - бути в курсі.

Цю просту на перший погляд думку підказав мені кілька років тому Олег - людина виключно зайнята, батько двох дітей. Його дружина Ганна - судовий репортер, з тих фанатиків-журналістів, що ні дня без рядка. При повній відсутності часу на виховання і якого б не було сприяння з боку бабусь, вони умудрилися не тільки без особливих проблем виростити чудових сина і дочку, але зробити їх своїми друзями і помічниками.

«Одного разу ми зрозуміли, - розказував Олег, - що дітей упускаємо. Був важкий період. Ми були абсолютно зашарпані і єдине, чого хотіли від дітей - щоб вони нам не сильно дошкуляли. Але тут трапилося вкрай неприємне - у нас пропала достатньо велика сума грошей. Причому не де-небудь, а вдома. Вперше за довгий час ми зібрали сімейну раду і поговорили з своїми дітьми. І, не дивлячись на те, що розмова була важкою, адже старша призналася в крадіжці, саме тоді ми зрозуміли головне - з дітьми треба частіше розмовляти. І не просто розмовляти, їх треба вислуховувати. З тих пір узяли за правило - кожен вечір діти розказують нам, як вони провели день, що говорила вчителька, з ким і де гуляли. Тут важливі подробиці. Спочатку доводилося влаштовувати щось подібне до допиту в ролі доброго слідчого. А зараз вони самі кожен вечір навперебій розказують про свої події, це увійшло до звички. Вони у нас як на долоні, ми бачимо, чим вони живуть, знайомі зі всіма їх друзями, а також знаємо, від скількох бід ми зможемо уберегти своїх дітей тільки тому, що вчасно змогли пояснити їм деякі речі».

Типова помилка батьків полягає у тому, що вони і так достатньо добре знають свою дитину. Як же інакше, адже він ріс у них на очах! Новітні теорії, розроблені психотерапевтами, оспорюють це переконання. Ось що говорять основоположники методу нейролінгвістичного програмування Джозеф О'Коннор і Джон Сеймор: «Кожний з нас сприймає цей світ своїм унікальним способом. Слова самі по собі позбавлені значення і це стає очевидним, коли ми слухаємо іноземну мову, яку не розуміємо. Ми додаємо словам значення за допомогою закріплення асоціацій між цими словами і об'єктами або переживаннями нашого життя. Ми не бачимо одні і ті ж об'єкти і не маємо одні і ті ж переживання… Це вельми схоже на чорнильні плями Роршаха, що позначають різні речі для різних людей».

Популярний у нас американський психолог Ерік Берн стверджує, що одна необережна фраза дорослого може стати долею дитини. Його гучні книги «Ігри, в які грають люди» і «Люди, які грають в ігри» здаються суцільною теорією лише до тих пір, поки не станеш уважнішим і не зрозумієш, наскільки великим авторитетом є для маленької людини дорослі.

Якщо виходити з того, що слово - срібло, а мовчання - золото, то батьківське слово повинне йти на вагу платини. І тут вже не найкращий вихід - легкі шляхи, на зразок того, коли директивно нав'язуєш свої переконання.