У традиціях кожного розташованого в Карпатах населеного пункту є щось своє, особливе, чого ніде більше не побачиш і не почуєш. Але мало якому гірському селу чи присілку випала честь мати власну писанкарську школу з характерним лише для цієї місцевості кольором та орнаментом. До таких щасливців належить Чорний Потік — віддалене село, що розкинулося обабіч однойменної річечки.Тутешні писанки зазвичай мають чорне тло, на якому зображені як прості композиції з листочків, квадратиків, ромбиків, кружечків, так і складніші, навіть — церкви. Чорнопотоцькі писанки великі за розмірами, або, як тут кажуть, лабаті, та цінуються на рівні із знаменитими космацькими, які розписують у сусідньому Косівському районі. 

  В останні десятиліття на побутовому рівні відбулося таке взаємопроникнення стилів, що часто неможливо визначити, рука представника якої школи водила писальцем по яєчній шкаралупі. Тому неоціненною у розвитку автентичної культури горян залишається роль майстрів-«старообрядців», котрі зберігають еталонний писанкарський почерк. 

  Найдосвідченішою майстринею і хранителькою давніх традицій у Чорному Потоці називають 68-річну Юстину Василишин, котра живе у старій батьківській хаті, збудованій ще по завершенні Першої світової війни. Можливо, саме добрі духи, що дрімають у закутках цієї чималої за розмірами «шевченківської» оселі, підказують господині щораз нові і нові орнаментальні сюжети... 

  «Коли приходить передвеликодній піст, — зізнається пані Юстина, — то мені так хочеться писати, що я нічим іншим не можу займатися. Бо це лиш робиться раз на рік. Видко, уроджена до сего, як мама моя. Мама писали ще при каганці, я починала при лампі, а тепер — при електриці. Пишу на сирому яйці, бо запечене не дає такого кольору. Сире згодом висихає і може зберігатися кілька років, аби лиш не розбилося. Як зачинаю писати, то обов'язково мушу проказати молитву. На папері ніколи ніяких проб не роблю, усе беру з голови, що на думку прийшло. Переважно пишу церкви, хрестики, рушники, чаші, пасочки. Візерунки майже не повторюються. В деякі роки розписувала по 300, 400 і навіть 500 яєць. Люди розкуповували все, хоча заробітки на цьому були мізерні». 

  Коли у їхньому селі «прокинувся» талант до писанкарства, пані Юстина достеменно не знає. За родинними переказами, мама Анна навчалася у місцевої старшої жінки на ім'я Меланка, котра нібито ще наприкінці позаминулого століття «стажувалася» у Космачі, а потім запровадила свої оригінальні орнаменти. Естафету від неї перехопила Юстинина мама і тривалий час вважалася неперевершеною писанкаркою на весь Чорний Потік — розписувала яйця до глибокої старості.

Маленька Юстина вперше як майстриня взяла пюро (так тут називають основний інструмент розпису — дерев'яний прутик із просвердленою всередині дірочкою, через яку протікає гарячий віск) у семирічному віці, напередодні Великодня 1945-го. «До того часу, — пригадує співрозмовниця, — мама дозволяла мені лише обдувати писанки. Це теж було дуже цікаво: у печі перегорала ватра, а потім грані викладали у полив'яну миску і ставили на припічок. Віск розтоплювався, і його треба було витирати ганчіркою. Одне яйце в моїх руках випадково тріснуло, і я, аби приховати від мами шкоду, тихенько віднесла його в курник. Потім мусила зізнатися — мама відразу помітила пропажу, хоча яєць було багато. Мамині писанки охоче купували односельчани, бо в нас така традиція. Ми віримо, що цьогорічно освячена писанка має більшу захисну силу, ніж навіть оберіг, тому кожен Великдень зустрічаємо з новим пасхальним кошиком і новою писанкою. Служба в церкві зачинається зночі, а посвячення відбувається вранці. Довкола храму стоїть море кошиків, і в кожному з них — не менше 3-4 писанок. І жодної галунки. Ще окремо у нас дають писанки на піднос за душі померлих, як кажуть «За прости Біг». 

  Здавна у Чорному Потоці писанка виконувала ще й роль «посередниці» у шлюбних намірах молодих, на виданні, чорнопоточанок: якщо дівчина давала парубку писанку, то він мусив обов'язково запросити її до танцю на гуляннях у провідну неділю. В селі мені розповіли про кумедний випадок, що трапився колись із Гафією — дівчиною не надто розумово розвиненою, через що легіні не дуже на неї задивлялися. Однак вона ухитрилася подарувати односельцю гонорову писанку «на сорок клинців». У провідну неділю хлопака мусив брати Гафію до танцю, але робив це, звісно, нехотя. Згодом дівчина скаржилася: «Я думала, що він візьме мене до танцю із підтрясом, а він — човг, човг, обернув кілька разів та й усе». 

  Писанка «на сорок клинців» вважається дорогою, бо малюнок утворюється з мозаїки, складеної із сорока трикутників, що символізують 40 днів посту. Її мають намір використати як основний елемент герба Чорного Потоку. 

  Розписувати писанки Юстина почала в останній рік Другої світової війни і нині робить це вже в шістдесятий раз: за пюро не бралася лише в 1973-му, коли померла мама. Майстриня скаржиться, що нинішня молодь не дуже хоче цим бавитися, та все ж їй є кому передати у спадок надбання представниць кількох поколінь чорнопотоцької писанкарської школи — рука внучки Марійки вже вправно й невимушено кладе візерунки на яєчну поверхню. І хоча дівчинці поки що більше подобаються модерністські сюжети — гори, сонце, пейзажі, вона, вочевидь, зуміє з честю пройти і бабусині «майстер-класи». 

Марія Янко народилася на Львівщині.

За фахом художник, член  Фундації дослідження Лемківщини.

Працює вчителем у дитячій школі народних мистецтв у Львові.

Пише лемківські писанки. 

Зоряна Грегорійчук львів’янка.

За фахом скрипалька, працює   в оркестрі Львівської консерваторії.

Писанки пише з 1987 року.  

Відтворює народні зразки, а водночас створює власні композиції. 

Тарас Городецький народився і мешкає в Червонограді 

Львівської області. За фахом інженер.

Роботи майстра вирізняються вишуканим орнаментом і філігранним розписом. 

Марина Верхова народилася і мешкає у м. Вінниці.

Член Національної спілки народних майстрів України.

Викладає  історію, художню культуру, образотворче мистецтво.

Має власну колекцію писанок Східного Поділля. 

Вiра Манько - львiв'янка.

Писанкарством займається з 1986 року, активно популяризуючи писання автентичних народних писанок. У 2001 з'явилася її книжка про народну писанку.

В нiй авторка загострює увагу на функцiональностi писанки й особливо на сиволiчностi її орнаменту - незнищенного знакового коду нацiї та пралюдства, що становить надзвичайну цiннiсть для науки й культури, а тому потребує певної "консервацiї".

http://www.pysanka.ua