Село Неньковичі розкинулося в центральній частині Зарічненського району, майже на самій його півночі. Поруч проходить кордон з Білоруссю.Перша згадка про це село відноситься до початку ХVI століття. Роком 1513 (за іншими даними 1518) грамотою від 9-го квітня пінський князь Федір Ярославович пожалував Туровському і Пінському єпископу Вассіану три з половиною дворища в селі Неньковичі з усіма людьми і землями. Можна гадати, що владика доручив управляти селом одному із своїх підлеглих, а ним міг бути хтось із роду Нелюбович-Тукальських. І вже пізніше, десь через століття, коли із цього роду вийшов митрополит Іосиф, село повністю стало власністю Тукальських.
Історичні відомості про такий перебіг подій відсутні, але біографи митрополита Іосифа згадують, що рід Тукальських походив із пінських боліт і мав у власності маєток у селах Неньковичі та Мутвиця, котре знаходиться у кількох кілометрах на південь від Ненькович.
Розташований був маєток Нелюбович-Тукальських на західній окраїні села, майже на березі так званої Гнилої Прип’яті, одного із численних відгалужень справжньої ріки Прип’ять. Найвищого господарського розвитку ця шляхетна родина набула у другій половині ХІХ століття. У 1876 році Нелюбович-Тукальським належало 3068 десятин землі. Річний прибуток тільки від винокурні становив 300 карбованців, а ще 50 карбованців давала корчма. Крім того, в маєтку розводили худобу та була парова лісопильня.
Перше, що вражає на шляху до маєтку, то це липова алея довжиною із півкілометра. Власне не сама алея, а поодинокі липи, що залишилися від неї.
Колись це була центральна дорога від села до маєтку. За липами по обидва боки ростуть могутні дуби. На думку лісівників, їм понад чотириста років. Можливо навіть, що садив їх майбутній митрополит Іосиф. На окраїнах цього дубового гаю стояли клуні, хліви, майстерні маєтку. У сорокових роках, після війни, у Неньковичах створили колгосп, і все це було перебудовано на новий лад. Частину дубів зрізали, а між іншими збудували корівники, машинно-тракторний парк, підсобні приміщення. З розпадом колгоспу все це перетворили в руїни, так що залишки колись величного дубового парку мають тепер жалюгідне видовище.
На самій середині дубово-липового паркового ансамблю Нелюбович-Тукальські збудували свій житловий будинок. Зведений він був з міцного дерева, стояв на цегляній підмурівці, і мав під собою великі погреби-підвали.
У роки радянської влади спочатку у ньому розміщувалася сільська школа, а згодом контора колгоспу. Після пожежі на початку 80-х років будинок довелося перебудовувати по-новому. Залишилося неушкодженим тільки південне крило та підвали. Вони і тепер вражають своєю похмурістю. Товстими стінами з нішами та витонченими арочними склепіннями. Зійшовши до них, одразу відчувається подих століть, немов повертаєшся у Середньовіччя. А ще з’являється відчуття сторонньої присутності, наче хтось невидимо за тобою підглядає. Від цього стає моторошно. Ці підвали і тепер відлякують людей, лише поодинокі п’яниці можуть заглянути до них.
Можливо, привиди далеких предків Тукальських і з’являються у них, якщо вірити у привиди? А ось те, що колись православні Нелюбовичі-Тукальські згодом стали католиками і на старому сільському кладовищі мали сімейний мурований склеп-могилу, де ховали своїх небіжчиків, є фактом. Одразу після війни, коли відбудовувалося село, його жителі розбили стіни склепу на каміння для фундаментів своїх хат, а кості покійників ще довго валялися по кладовищу.
Майже чотири століття жили і господарювали Нелюбовичі-Тукальські на поліській землі. Були знатними на всю округу, розумілися в сільському господарстві, і до людей ставились по-доброму. Принаймні так стверджують місцеві старожили про останніх панів із роду Тукальських Казимира і Героніна, що жили в маєтку сусідньої Мутвиці.
Саме на їх долю восени 1939 року випало покинути поліські землі, тікаючи від радянської влади. Ця влада, а ще людська байдужість та бездуховність зробили так, що на місці колишнього маєтку тепер гуляє вітер та з’являються смітники…
Павло ДУБІНЕЦЬ.
http://www.ogo.ua
