У традиційній календарній обрядовості українців особливою пишнотою відзначається зимовий цикл свят — Коляди, Різдва, Щедрого вечора (Маланки), Нового року, Водохреща. Переплетення християнських і язичницьких ритуалів зумовлюють його красу й неповторність. Язичницькі відображали прагнення людини протистояти темним і злим силам, підтримати сонячну енергію, забезпечити весняне воскресіння природи. В новорічних обрядах домінували два основні мотиви — аграрний і шлюбний. Коли закінчувалися польові роботи, на перший план виступала шлюбна магія, сімейне благополуччя, прагнення дати потомство, хоч хлібороб ніколи не забував про майбутній урожай.Вірили, що саме в дні зимового сонцестояння, на межі старого й нового року відкривається минуле й майбутнє, можливість спілкування з небесними божествами, померлими предками, навіть темними силами. Ворожіння відбувалися в три етапи — в день св. великомучениці Катерини, покровительки дівчат (7 грудня), в ніч на Андрія (13 грудня) та на Новий рік (у Щедрий вечір, 13 січня). Як правило, це були одні й ті самі ворожіння з різними варіаціями, але кожне свято мало ще й характерні особливості. Наприклад, лише в день святої Катерини майже по всій Україні був звичай, за яким дівчата зрізували гілки вишні й ставили їх у воду або в землю в хаті на покуті. Якщо вишня зацвіте до Різдва (або до Нового року), то дівчина до весни вийде заміж (правда, більшість інформаторів нарікають, що ворожіння не справдилось: і вишня зацвітала, а заміж того року не вийшла). У такий самий спосіб ворожили на здоров’я або смерть у наступному році для всіх членів сім’ї. Тоді ставили кілька гілочок, позначаючи їх різнокольоровими нитками: чия гілка розквітне, той житиме довго, чия засохне, той захворіє або помре. Іще говорили дівчатам: якщо вишня зацвіте, то й доля цвістиме, тобто, буде гарний шлюб і щасливе сімейне життя.
Оскільки день Катерини називали днем дівочої долі, то кожна дівчина намагалася не тільки її вгадати, а й безпосередньо побачити, поспілкуватися з нею. Тому ввечері (як правило, опівночі) звершувався таємничий ритуал “кликання” (закликання) долі. Він мав кілька варіантів. Найпоширеніший — коли дівчина потай від інших і від своєї родини варила горщик каші з пшона й маку, виходила до воріт (або на перехрестя) й тричі гукала: “Доле, доле, йди вечеряти!” Вірили, що доля може прийти або озватися. Іноді вона озивалася: якщо таємне дівоче ворожіння спостерігав хтось із сусідів, родичів, він міг відповісти: “Зараз прийду!” (або якщо сердитий на дівчину, то сказати щось образливе). Часто бувало так, що за дівчиною стежив той хлопець, якому вона подобалася, — так доля справді могла поєднати двох молодят. Отже, тут очевидно, що під долею розуміли судженого або шлюб (інколи промовляли ще й такі слова: “Суджений, не гуджений, ходи до мене вечеряти!”). Іноді дівчина наслухала, чи не гавкне де пес, чи не заспіває де півень — з тієї вулиці свати прийдуть. Але не виключено, що, почувши гавкіт із певної вулиці й вирішивши, що це “голос Божий”, дівка перебирала всіх парубків, які живуть на тому кутку, і при найменшій нагоді все робила для того, аби ворожіння справдилося…
Цікавий був і той варіант, що відбувався на вечорницях. Увечері дівчата варили борщ і кашу (найдавніші жертвоприношення, що домінують у всіх обрядах), клали їх у горщик-подвійчик, обгортали його новим рушником (символ шлюбу), по черзі вилазили на ворота (вікно, поріг, ворота в обрядах символізують межу між земним і небесним світом, між теперішнім і майбутнім) і, тримаючи в руках горня, тричі гукали долю. Не випадково ж саме ворота відігравали значну роль у ворожіннях на Катерини, на Андрія, на Новий рік. Найтиповіше з них — обнімати плота. Дівчина обіймала пліт, скільки могла захопити руками, а тоді лічила кілки. Якщо парне число, то є її пара, вийде на той рік заміж. Якщо непарне — залишиться в дівках. Лічили ще й так: “Вдівець — молодець”. На кого випаде останній кілок, за того й заміж вийде. Було ще й таке ворожіння. Дівчині зав’язують очі, вона бере стрічку, йде до плота, лічить кілки, і одного з них (третього, п’ятого чи восьмого) пов’язує стрічкою. А тоді розв’язує очі й розглядає того кілка, якого перев’язала: чи він рівний, гладенький, чи кривий, сучкуватий. Тож буде жених молодий, стрункий та гарний або старий, дурнуватий. А ще — якщо гладенький, то бідний, а коли в корі — то багатий…
Іноді роль воріт у ворожіннях замінювали дровами. Дівчина вносила в хату оберемок дров, і так само лічила, чи до пари внесла. Однією з інтерпретацій долі, яка озвалася, можна вважати і голоси, почуті під вікном. Дуже поширеним по всій Україні був ритуал слухання або гукання попід вікнами. Дівчата пекли спеціальні млинці й із тими млинцями (також форма жертвоприношення в обрядах!) ходили слухати попід вікна до тих людей, у кого багато дітей. Підходить дівчина під вікно й терпляче чекає, що скажуть у хаті. Якщо почує: “Піди-но” або “біжи”, “принеси” чи “подай” — от уже радіє, бо піде заміж наступного року. Якщо ж хтось гукне на дитину: “Сядь! Щоб ти не встало!” — о, це погане ворожіння, ще рік сидітиме в дівках. Потім дівчина йде з тим млинцем на покуть своєї хати, їсть його і слухає, з якого боку собака гавкне, туди заміж піде.
У моєму рідному краї (с. Капустин Хмельницької області) було ще й таке ворожіння. Дівчата гуртом бігли до самотнього старого дядька й гукали: “Дядьку! Коні в вівсі!!!” (тобто натякали на майбутній шлюб). Якщо дядько був чогось сердитий, відповідав: “Щоб ви посивіли всі!”. А якщо доброзичливий, то казав: “Ідіть заміж усі”. Іноді ще дівчата, зустрівши на вулиці чоловіка, питали: “Дядьку! Як вас звати?”. Дядько казав яке-небудь ім’я — і так повинен був зватися майбутній чоловік тієї дівчини, що спитала.
Цікаве ворожіння, пов’язане з образом долі, що я записала в тому ж селі Капустин: дівчина, працюючи за ткацьким верстатом, викидала човником цівку, приказуючи: “Вдівець — молодець”. На якому слові закінчувалася нитка (цівка), те й вказувало на майбутнього судженого.
В селі Стецівка Звенигородського району було ще й таке ворожіння. Вгадати дівочу долю допомагали символічні предмети — хусточка, стрічка, перстень, лялька, хрест. Одна з дівчат усе це розкладала на столі й накривала тарілками так, щоб не бачили інші. Потім кожна по черзі підходила й піднімала одну з тарілок. Якщо під нею виявиться стрічка, буде ще рік дівувати, якщо перстень, то вийде заміж, якщо натрапить на хусточку — буде покриткою, а якщо на ляльку — народить дитину, коли ж випаде хрест, то помре…
Щоб вгадати професію майбутнього чоловіка, дівчата ходили до ополонки або до річки й діставали пригорщу мулу. А потім роздивлялися, що в тому намулі є. Якщо шматочок дерева — буде стельмах чи столяр, ганчірки — кравець, чобота — швець, залізо — коваль і т. ін. Якщо ж сама земля — буде хлібороб. Також витягували зі стрічки пучок соломи. Якщо попадався колосок із зерном, буде багатий жених. П. П. Чубинський із цього приводу іронізує, що в дочок поганих господарів (які не вміли молотити) повинні бути лише багаті женихи!
Якщо на вечорницях збиралося багато дівчат, їхню долю вирішували… чоботи! Саме чобітьми, переставляючи їх по черзі, міряли хату від стола до порога. Чий чобіт вийде за поріг, та перша заміж піде в наступному році. Нерідко чоботи перекидали через хату: в який бік халявою впаде, в той бік і заміж піде.
Але найчастіше вершителями дівочої долі були… собаки! Пса (часто голодного, на цілий день зачиненого в будці) урочисто запрошували на вечорниці замість оракула! Це спеціально для нього пекли магічне печиво — пампушки, балабушки, коржики, млинці. Воду для свого коржа кожна дівчина повинна була принести з криниці в роті та ще й так, щоб ніхто не бачив. Потім ті балабушки розкладали на лаві або на долівці на вишитому рушнику й урочисто заводили пса. Голодний пес без розбору накидався на пампушки, жадібно ковтав одну за одною, а дівчата з трепетом слідкували, чию ж першу, і котра ж перша заміж піде. Після того собаку перев’язували солом’яним перевеслом і з пошаною, як весільного свата, виводили з хати. На Гуцульщині роль песика виконував котик — для нього варили вареники і розкладали на нові ночви. Котик уже не був таким жадібним, задовольнявся малим і, з’ївши одного вареника, вирішував долю лише однієї дівчини. Але й тут могло підстерігати дівчат підступне лихо. Адже кіт, коли йому кинути кілька ласих шматочків, спочатку всі перенюхає, а тоді якийсь починає їсти. У цьому теж була своя магія: як чийого вареника він понюхає або надкусить, то та дівка матиме “фальшивого жениха” — її кохатиме, а до другої піде! (с. Черганівка Косівського району).
Іноді в ролі оракула виступав кінь, якому зав’язували очі й садовили на нього дівчину. В який бік поїде, в той бік та дівчина заміж піде. Але найбільшу надію покладали на півня, який мав визначити характер майбутнього чоловіка, його моральний стан. Для цього півня вносили в хату і садовили в діжу під столом. Потім ставили перед ним миску з водою, зерном і люстерко. Півень заспокоювався — і приймав кардинальне рішення! Якщо він клював пшеницю, то жених мав бути добрим господарем, якщо пив воду — п’яницею. А якщо видивлявся в люстерко, то неодмінно майбутній чоловік буде ледарем та егоїстом!
Набагато серйозніша (і, певно, давніша) магія була пов’язана з вогнем і водою як символами чоловічого й жіночого начал. Надзвичайно красиве дійство відбувалося зі свічками. Аби вгадати, в який бік вийде заміж, дівчина наливала в миску воду, розбивала на дві половини горішок, і вийнявши зернятко, ставила в шкаралупу запалену свічечку й пускала той “човник” на воду, посередині миски. Буває, він попливе в той бік, у який треба дівчині, буває навпаки, або й стоїть на місці. Іноді дівчина пускала два “човники” — на себе й на свого коханого, і, затаївши подих, стежила за ними. Буває, крутить їх невидима сила по колу, то в різні боки, то в одному, а в кінці або зійдуться, або розійдуться і зупиняться — ось кінець ворожіння! В моєму рідному селі Губча на Хмельниччині все сміття, що збиралося від Різдва до Нового року, дівчина виносила опівночі на город і спалювала. Куди дим піде, з того боку свати прийдуть. Присутні в дівочих ворожіннях і елементи аграрної магії. Багато ворожінь передбачають побачити судженого уві сні!
http://prosvita.poltava.ua/
